Команда ранчо

“Мене звати Віка, і моє життя — це коні.”
З раннього дитинства я знала, ким мрію бути: люблю тварин і хочу їм допомагати. У 12 років вперше прийшла до кінної школи в Кременчуці й відтоді коні стали частиною мого повсякдення.

Згодом вступила до ветеринарної академії, працювала на кінному заводі, брала участь у змаганнях, була…..(чемпіонкою….) – одним словом, бачила спортивну сторону кінного світу зсередини. Але чим більше досвіду здобувала, тим частіше стикалась із болем. Молодих коней ламали, ігнорували їхній стан, ставились до них як до “матеріалу”, а не як до живих істот.

І, звісно що, це не лише про спорт. У селах, у містах, у горах, у туристичних локаціях — скрізь, де кінь працює — його дуже часто не чують. На нього кричать, його смикають, примушують, ним користуються. Бо так звикли. Бо “так треба”. Бо для багатьох кінь — це просто робоча сила: тягнути ліс, возити вантажі, орати землю…
Але кінь — це не знаряддя праці. Це жива істота, здатна відчувати біль, страх, довіру й ніжність.
Я не могла з цим миритися. Я намагалась боротися — пояснювати, втручатися, рятувати, коли могла. Але здебільшого все було марним, адже проти системи байдужості та звички боротися дуже тяжко.
Тож я обрала інший шлях – створити місце, де робота з конем базується на повазі, етиці та довірі. Де кінь — не інструмент, а партнер. Де і люди, і тварини можуть зростати, навчатись, зцілюватися й жити своє справжнє, гідне життя.
Соломахине ранчо – це місце, де коні НЕ атракціони й НЕ тяглова сила. Тут вони — особистості. Вільні. А люди вчаться просто бути поруч: слухати, відчувати, не тиснути. І саме в цій взаємності розкривається щось глибше і в конях, і в нас самих.

Я на Соломахине ранчо не лише директорка — я й тренерка, іноді прибиральниця, часом – кухарка 🙂 Але передусім — я людина поруч із кіньми. Поруч із тими, хто шукає чогось справжнього.

Якщо тобі це відгукується — приїжджай. Познайомимось. Побудемо в тиші. Послухаємо коней.